Ніхто не забутий, ніщо не забуто!

    Ніхто не забутий.

    На попіл ніхто не згорів:

    Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.

    І доки є пам’ять в людей і живуть матері,

    Допоти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть. 

    Борис Олійник

     

    9 травня 1945 року. 75 років тому світ радісно видихнув довгоочікуване слово – Перемога! Велика Перемога над нацизмом!

    Страшна ІІ Світова  війна ( 1939-1945 ), що закрутила в своїй   смертельній   круговерті  62 країни  із 73-х існуючих на той  час  країн світу з  80% населенням земної кулі, закінчувалась. Німеччина підписала акт про капітуляцію.  

    Під час ІІ Світової війни бойові дії велись на території 40-ка держав. До армій було мобілізовано понад 128 млн. осіб. З них 27 млн загинули на полі бою, або пропали безвісти. загальні втрати закатованих в концтаборах, розстріляних , померлих від ран , хвороб , голоду  складають від 71-80 млн осіб( Вікіпедія).

    Втрати СРСР на той час складали 28 853 600 чоловік. Але щороку ця цифра все збільшується. 

    Безпосередні втрати України склали страшну статистику:  2,5 млн. чоловік загинули на фронті й 5,5 млн. чоловік – це втрати серед військовополонених і мирного населення (Вікіпедія). У цій війні загинув кожен 5-й українець.  Але з врахуванням вторинних демографічних втрат – померлі від голоду і хвороб, депортовані, емігранти,  втрати України  сягали 14,5 млн. чоловік. Враховуючи, що за  переписом  населення 1939 року в Україні  проживало 28 111 007 чоловік (Вікіпедія), то можна  зрозуміти, що  під час ІІ Світової війни Україна втратила  кожну другу  людину.

    Війна двічі прокотилась  Українською землею, випалюючи і руйнуючи все дощенту. Але завдяки  звитязі й стійкості  радянських  воїнів всіх національностей, що йшли в бій пліч-о-пліч і мужньо боронили українську землю, а потім і країни Європи  від коричневої чуми, нацистський людиноненависницький  режим було повалено.

    Серед воїнів-визволителів бойовими дорогами пройшли ветерани Таврійська. Бойовий  шлях кожного  починався  від  рідного порогу, по різному  складались  долі. Але всі вони високо несли  високе звання і гідність радянського воїна, визволяючи рідну землю і  країни Європи. Бойовий  шлях кожного з них встелений тілами втрачених друзів, скроплений скупими чоловічими сльозами від важких втрат, политий  кров’ю з рваних  ран,  проріс  червоними маками  Перемоги.

    А потім вони – солдати Перемоги повернулись  на рідну землю, часто не встигнувши залікувати рани,  взялись відбудовувати рідні домівки, заводи, фабрики, відновлювати шляхи сполучення. Будувати нові міста. Їх руками зведено все на нашій рідній  таврійській  землі. Збудовано Каховську ГЕС, перлину Таврії – місто на Дніпрі Нову Каховку, Північно-Кримський  канал, в Таврійському степу прокладено залізничну  колію, серед посушливого степу зросло виплекане їх мозолистими  руками і наше рідне місто Таврійськ.  

    Мешканці Таврійська в святий день 9 травня з пошаною і вдячністю схиляють голови перед воєнними і трудовими подвигами наших воїнів-ветеранів. Світла пам'ять і шана всім, чиї душі полетіли у вирій. Здоров’я, любові, турботи близьких і держави всім живим!

    Володимир Іванович Драчов

    Ветеран Великої Вітчизняної війни житель м. Таврійськ  Драчов Володимир Іванович народився 1925 року  в м. Джанкой, де і пройшло дитинство. Його юність зруйнувала жорстока Велика Вітчизняна війна.

    17-ти річним юнаком Володимир Іванович пішов на фронт. Пройшов всю війну.  Вона закінчилася для Володимира Івановича в 1948 році. Але ветеран не любив говорити про війну.

    Повернувся до рідного дому важко пораненим, проте живим, а про його подвиги та відвагу говорять нагороди, яких у нього дуже багато. Три ордени Червоної Зірки прикрашали груди ветерана, а медалей «За бойові заслуги» навіть важко перерахувати.

    Повернувшись додому, Володимир Іванович став працювати на відбудові народного господарства. В 1952 році одружився, а в 1958 році приїхав до молодого міста на Дніпрі – Нової Каховки. Професія механіка, якою володів Володимир Іванович,  дуже була потрібна молодому місту. Працював механіком АТП, механіком в управлінні Північно-Кримського каналу, та любов до професії водія перемогла. Більшу частину своєї трудової діяльності було віддано перевезенню пасажирів, бо працював він водієм автобуса.

    Де б не працював Володимир Іванович Драчов, його всюди дуже поважали. Бо працював чесно, у всьому на нього можна було покластися, він був доброю людиною з відкритою душею.

    В місті Таврійську  Володимира  Івановича знали і  поважали як  голову міської організації ветеранів Великої Вітчизняної війни та праці, яку він створив разом зі своїми товаришами-ветеранами і очолював на протязі 10-ти років.

    В 2017 році душа  старого  солдата полетіла у вирій.  Вдячні мешканці Таврійська завжди будуть пам’ятати мужнього воїна, Людину з великої букви – Володимира Івановича Драчова, легенду Таврійська, який захищав нашу землю, а потім будував мирне життя!   

       Анатолій  Макарович Лисенко 

    Народився 22 листопада 1921 року у селі Басань Запорізької області.

    В березні 1941 року 20-річного хлопця призвали на строкову службу до лав  Червоної Армії. З перших днів  служби Анатолій проявив  себе технічно-грамотним, сумлінним солдатом, і незабаром його  призначили  помічником  старшини  по технічній  частині. Спецпідрозділ, в якому служив   Анатолій Макарович, дислокувався і Бесарабії біля села Шабо. Там і застала його Велика Вітчизняна війна.  Бойове  хрещення  в свої 20 років  молодий солдат прийняв в Камянець- Подільську. Воював, не жаліючи   власного життя заради перемоги над ворогом.

    В1942 році був важко поранений. Підлікувавшись, повернувся на фронт. Визволяв рідну Україну, країни Європи, дійшов до Німеччини, де зустрів Перемогу.

    Анатолій Макарович отримав десятки бойових нагород, серед яких орден «За Мужність», Орден Леніна, трудові  відзнаки за  героїчну працю  на  будівництві  Північно- Кримського каналу. Серце молодого солдата полонив Таврійський край, і він вирішив  оселитися  на Каховщині. Одним із перших подав заявку на виділення участку під  забудову  і звів   надійний, затишний  дім   по  вул.  Вишневій. В ньому зросли діти, пройшло трудове життя, тут родина Лисенко долала радощі і труднощі.   

    Виховував дітей та внуків в повазі до рідної  землі   та  людей.  Син  Анатолій Анатолійович Лисенко очолив місто  Таврійськ  і  продовжив   справу  батька.  Та недаремно  кажуть, що  щастя  і горе  поряд  ходять – Анатолій Анатолійович трагічно  загинув   у розквіті  років  і творчих  сил.  Ця страшна подія підірвала серце батька. Немає  сьогодні  Анатолія  Макаровича   разом  з нами, але  живе   та  шумить  зеленню  молоде місто Таврійськ, несе  свої води  у посушливі  степи  Північно- Кримський канал, а  нащадки  з вдячністю  згадують  літнього привітного  ветерана. Вічна йому пам'ять і слава!

    Василь Гурієвич Кузьменко

    Народився 25 квітня 1924 року в селі Михайлівка Каховського району. На фронт пішов у 1943 році. Воював на Нікопольському плацдармі. Під Лепетихою був тяжко поранений, контужений. Після одужання продовжив воювати у  складі 8-ї гвардійської армії, в спеціальній частині по захисту сіл і міст від залишків фашистів. Приймав участь в боях за звільнення Будапешту, Праги. Перемогу зустрів у Берліні. Мав 16 урядових нагород. Серед них: медалі «За Відвагу», «За Перемогу над Німеччиною», «За звільнення Будапешту », «За звільнення Праги», Орден «Вітчизняної війни».

    Після війни до 1947 року служив в Фінляндії при штабі 45-ої Армії. Демобілізувався 9 травня 1947 року. Повернувшись в рідне село Михайлівку, працював трактористом в колгоспі до 1952 року. З 1952 року 42 роки відпрацював на залізниці. Працював чесно, віддано, сумлінно, про що говорять численні подяки, похвальні листи та матеріальні нагороди.

    Досягнувши поважного віку, ветеран намагався до кінця бути  в шерензі. Він був частим  гостем в школах, на підприємствах. Цікавий співрозмовник, не байдужий до долі країни, ветеран був прикладом для своїх співробітників, друзів, підростаючого покоління. В 2017 році ветерана не стало. Вічна пам'ять і шана!  

                                       Пимен Іванович Куріпко

    Куріпко Пимен Іванович народився 19 серпня 1919 року в селі Благовіщенка Горностаївського району на Херсонщині. Батьків втратив, коли йому було всього півроку. Виховувала старша сестра. Він сам говорив, що в нього було щасливе дитинство в бур’янах. Працювати почав дуже рано. Самотужки оволодів будівельними професіями – столяра, муляра.

    На війну призвали в 1943 році. Визволяв Херсонщину, Миколаївщину, Одещину. В Одесі був тяжко ранений. Після лікування свою частину наздогнав в Угорщині. Воював за звільнення Угорщини, Румунії, Болгарії. Нагороджений «Орденом Слави III ст.», «Орденом Великої Вітчизняної війни», медалями «За Відвагу», «За Перемогу над Німеччиною» та багатьма ювілейними медалями. Для нього війна закінчилась в 1946 році. Повернувшись на рідну землю, застав зруйноване німцями село та змучених працею і стражданнями від втрат жінок. Не покладаючи сил працював Пимен Іванович на відбудові села та сільського господарства.

    В 1951 році приїхав на будівництво Каховської ГЕС. Пимен Іванович – першобудівник Нової Каховки. За його участі побудовано мікрорайон фінських будинків, кінотеатр «Родина». Позачергово отримав квартиру і мешкав з сім’єю в Н. Каховці, та бажання жити у власному будинку перемогло.

    В 1963 році переїхав жити у селище Східне, де власними руками збудував будинок. На східному багато будинків збудовано руками Пимена Івановича.

    Ніколи ветеран не нарікав на тяжке життя, не лаяв владу, не звертався по допомогу, завжди був задоволений своїм життям. Виховав трьох дочок, радів  онукам. Отакий він скромний, порядний ветеран Великої Вітчизняної  війни та праці Пимен Іванович Куріпко. Дуже любив жартувати, а коли був молодший, то брав у руки гітару або балалайку і затягував українську народну пісню. Вічна пам'ять і шана!

     Наталя Малинова, директор музею історії міста Таврійськ  

     

     

    © 2020 Таврійська міська рада
    Адреса: 74900, Україна, Херсонська обл.,
    м.Таврійськ , вул. І.Франка, 29
    Робочий телефон: (05549) 7-33-81
    Факс: (05549) 7-42-14
    E-mail: tavrivikonkom@i.ua