Ніхто не забутий, ніщо не забуто

    Продовжуємо згадувати та вшановувати ветеранів Таврійська – учасників Великої Вітчизняної війни.

     

    ЛУК’ЯНОВ  ІВАН  ЙОСИПОВИЧ

     Іван  Йосипович  Лук’янов  народився  20  квітня   1926 року  на  Смоленщині. Коли почалась війна йому  виповнилось 15 років. Вона швидко котилась по рідній землі  громами кровопролитних боїв, руїнами й  смертями.  Смоленщина  була  окупована  німцями.  Але радянські  громадяни  не  скорились окупантам. Вони активно боролися, допомагали  партизанам. Осторонь  не   залишився  і  Ваня  Лук’янов. Він  став  справжнім партизаном.

    Жив  в  землянці  разом  з  лісовими  месниками.  Хлопець  виконував  партизанські  доручення, ходив  у  розвідку. Був  маленьким, худорлявим  хлопчаком, тому  німці  не  підозрювали  його,  і хлопчині  можна  було  вільно  пересуватись  по  тилам  ворога та збирати   цінну  інформацію.

    Після  звільнення  Смоленщини  Івана  призвали  до  лав  Радянської  Армії. Молодий  боєць  почав  свій  бойовий  щлях в  Східній  Пруссії. Пройшов  фронтовими дорогами  від  Кенінгсберга   до  Берліна.

    Після  Перемоги  служив  в Угорщині. Пізніше  його  перевели   на  Полтавщину.

    За  бойові  заслуги Іван  Йосипович  нагороджений  Орденом  Великої  Вітчизняої  війни, Орденом  «За  мужність», ювілейними  медалями.

    Після  демобілізації  повернувся  на рідну  Смоленщину відбудовувати   все, що  було  зруйновано  і спалено.

    В 1953 році  серце Івана  Йосиповича  позвало на  будівництво  Каховської ГЕС  і  Північно- Кримського  каналу. Працював   електриком. Всім серцем  полюбив   Таврійський  край  і  залишився   тут  жити.

    В  2014  році  серце  ветерана перестало  битися.

    Вічна  память  і  шана!

     

    ПАВЛО ЮХИМОВИЧ ПЛЕЧЕНКО

    Народився Павло Юхимович 10 листопада 1923 року. Коли  почалась  війна  йому  виповнилось 18 років, і юнака  призвали  до лав  Червоної  армії.

    Воював Павло Юхимович на Херсонщині. Перше  бойове  хрещення  прийняв   під Лепетихою  на Нікопольському  плацдармі. Потім  служив  розвідником  305-ї стрілкової гвардійської дивізії ім. Сталіна  4-го Українського фронту, в 1944 році визволяв  Крим. За участь у  цій операції  був  нагороджений  Орденом  Червоної Зірки.

    Після визволення України   Павло Юхимович   звільняв країни  Європи: Польщу,  приймав  участь  у  штурмі  Кенінгсберга   та  форсував річку  Одер. Під час   військової  операції  по  форсуванню   річки Одер  визвав вогонь   на  себе. Цим смертельно небезпечнимним  для власного життя маневром    він  дав  змогу радянським  військам   просунутися  вперед  до  Берліна   на  60 км. За  мужність і героїзм    був  нагороджений  другим Орденом  Червоної Зірки.

    Перемогу  зустрів  у  Берліні. Батьківщина високо  оцінила мужність  Павла Юхимовича Плетченка. Він був   нагороджений  багатьма   бойовими нагородами. Серед них два  ордена Великої Вітчизняної війни, медаль « За відвагу».

    Після  війни  ветеран  приїхав  на  будівництво  Каховської ГЕС та й залишився  у  молодому  прекрасному  місті , що  зросло  на  місті  кровопролитних  боїв, як  символ   вічної  перемоги  добра  над  злом,  життя  над  смертю.

    Загинув Павло Юхимович у нерівній  схватці  з молодим, дужим негідником, якиий  спокусився  на  бойові нагороди  ветерана. Серце  сивочолого  солдата  перестало  битися  в  2013 році. Мабуть  до  останнього  подиху  не  хотів  він вірити, що втілено  в життя  план директора  ЦРУ Алена  Даллеса: пішла  в небуття могутня  країна, за яку  не шкодував  колись  життя, що той, заради кого  проливав   свою   кров старий ветеран, стане йому  катом. Мешканці  Таврійська   па'мятають і   з повагою  згадують  мужнього воїна.   Вічна слава, вічна па'мять!

     

    ШИНКАРЕЦЬКА МАРІЯ ЮХИМІВНА

    Марія Юхимівна Шинкарецька народилася 13 березня 1921 року в селі Князь – Григорівка на Херсонщині.

    Під час Великої Вітчизняної війни, в роки окупації була учасником підпільної комсомольської організації, яка активно допомагала Радянській Армії.

    Після звільнення Князь-Григорівки і прилеглих сіл комсомольська організація займалась розчищенням сільськогосподарських земель від мін. Операція розмінування проходила успішно, а завершалась трагічно. Вони підірвалися, загинули майже всі. Живими залишилися двоє – керівник групи та Марія Юхимівна, яка була тяжко поранена. Вилікувавшись, вона прийняла рішення йти на фронт, щоб помститися ворогові за своїх товаришів, що  загинули. Фронтовими дорогами пройшла до Угорщини . Перемогу зустріла в угорському    місті Пакш.

    Повернувшись з фронту, Марія Юхимівна розпочала свою трудову діяльність. 41 рік працювала в місті Запоріжжя в автоінспекції.

    Марія Юхимівна має урядові нагороди – Орден Червоної зірки і  багато медалей.

    Вона – одна з чотирьох нині здравствующих в Таврійську фронтовиків Великої Вітчизняної війни. В березні їй виповнилось 99 років. Роки дають себе знати, і жінка прикута до ліжка. На старості вона залишилась одна, і щоб доглядати її забрала до себе племінниця. Там Марія Юхимівна оточена турботою і теплом рідних.

     

    ПОГОРІЛИЙ  МИКОЛА  МИКОЛАЙОВИЧ

     

    Микола  Миколайович  народився  20 листопада 1927 року на  Полтавщині. В травні 1944 році його мобілізували до  лав  Радянської  армії – на війну.

    Воював  у  складі  1-го  Українського  фронту. Більша  частина  України  вже  була  вільна  від  ворога. З боями  дійшов  до  Німеччини. Визволяв  міста Швирин, Котпуск, Демин. В  місті  Демін  був  важко поранений. Після  лікування отримав  призначення  у  виздоровчу  роту . 

    В  липні  1945  року  був   направлений  на  1-й Далекосхідний  фронт – на допомогу  Китаю  в  боротьбі  з  Японією. 9 серпня 1945  року бойові  підрозділи фронту  перейшли  кордон  з  Китаєм, а  10 вересня під  час  бойових  дій  з  японцями  Микола  Миколайович  отримав  важке поранення.  Лікувався   в  шпиталі   міста Харбіна. Після  лікування   його  служба  проходила  в Німеччині  у місті Шверин до травня 1951року.

    Демобілізувавшись  у травні 1951 року, Микола  Миколайович  по  комсомольській  путівці поїхав   на  будівництво  Каховської  ГЕС і нового  молодого  міста. Працював  бригадиром  будівельної бригади, що  складалась  з  25  чоловік. Вони возили камінь,  укріплювали  береги, будували  шосейні  дороги, залізничну  колію.

    З 1956  року   Микола  Миколайович  вже працюював на  будівництві  Північно-Кримського  каналу, продовжував   будувати  Краснознаменський, Північно- Донецький, Каховський  канали.

    Ветеран  мав  численні   державні  нагороди. Серед  них медаль «За  Перемогу над Німеччиною», «За Перемогу  над  Японією», Орден «Великої  Вітчизняної  війни».

    Він одразу і  назавжди  закохався  у   чарівність  Таврійського  краю. Яким  би  важким  не був   трудовий  день, спогади про  війну, яка  вкрала  юність, залишила   в його  тілі  осколки  від куль, не  давали   спокійно  спати. Втім, Микола  Миколайович   завжди  був  у строю, вів  активне   життя, протягом 15 років  був  членом  Ради  ветеранів міста Таврійська. На  зустрічах  з молоддю  намагався  донести до  них  тяжку  правду  війни,  про міцність   солдатської  дружби,  вірність своїй  Вітчизні. Серце  ветерана  зупинилось  у 2015 році. Вічна пам’ять  і  шана!  

     

    ЧЕРНЯВСЬКИЙ  ОЛЕКСАНДР  ВАСИЛЬОВИЧ

     

    Олександр  Васильович  Чернявський народився 30 вересня  1927 року  в селі Ворожба  на Сумщині. 

    Його юність  перервала  війна.  Коли вона розпочалася хлопцеві  було  14 років. Ненависть  до  німецьких  окупантів   спонукала  до   дії. Бажання   захищати Батьківщину  укріплювалось в ньому  з кожним  днем. Тому  під  час  окупації  допомагав  підпільникам, а після  звільнення  Сумщини  від  ворога    в  17 років  пішов до  Радянської  армії. Закінчив   курси  саперів. Війна  вже була  за  межами  України.   Воював, звільняючи  міста  Західної  Європи. Перемогу  зустрів  у  Мюнхені.

    Після  війни  продовжував службу  у лавах  Радянської  армії  до 1951 року. Демобілізувавшись, закінчив  технікум механізації  у місті Лухів. Був  направлений  на  роботу  до    міста Херсон. Пізніше  отримав  призначення  на  посаду  директора  заводу  залізобетонних  конструкцій   у  молодому  місті   Новій  Каховці.

    Самовіддано  працював  на  честь   Батьківщини   на  всіх  посадах.  Останнім місце роботи Олександра  Васильовича було  управління  Північно-Кримського  каналу в місті Таврійськ.  Тут  він  працював   енергетиком. Всього ж трудовий  стаж  ветерана склав  53  роки.

     За  бойові  та  трудові  заслуги   Батьківщина  нагородила Олександра  Васильовича  численними урядовими  нагородами. Ветеран  був  частим  гостем  в  школах, на  підприємствах, передавав  свій  життєвий  досвід  молоді.  Такий   напружений  темп  життя  підірвав  здоров’я ветерана.  На початку   2016  року   Олександра  Васильовича   не стало.  Та  громада   міста  Таврійська  завжди буде  пам’ятати тих, хто  своїм  життям  та  самовідданою працею захищали, а потім відбудовували і розвивали  наш  край,  будували  і  створювали наше  рідне  місто  Таврійськ. Вічна  пам’ять  і шана.    

     

    ПОЛЯВКО ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ

    Володимир Андрійович Полявко народився 20 вересня 1923 року у місті Запорожжі. В 1939 році закінчив  7 класів  школи, а а 1940 році вступив вчитися до Запорізького Авіаційного техникуму. Одночасно працював на центральном телеграфі, в экспедиції. Та  недовго прийшлося навчатися і працювати – почалася Велика Вітчизняна війна. Вона вогненною рукою  внесла свої корективи в долю юнака.

    Технікум евакуювали до міста  Куйбишева. А через деякий час, в 1942 році,  хлопців-студентів  відправили на  бойову  підготовку до міста  Червоноармійська під Сталінградом.

    В серпні  1942 року  Володимира Андрійовича  направили в  діючу  армию, де зарахували  в  244-ту стрілкову дивізію 97-го полку 12 -ї армії солдатом- автоматником. Там – під  стінами Сталінграда почався його бойовий шлях. Від Волги і  Дону до  берегів  Дніпра  він пройшов  з боями, звільняючи рідну землю. Приймав участь у визволенні рідного  Запоріжжя, Миколаєва, Одеси.

    Володимир Андрійович Полявко – кавалер 2-х орденів Вітчизняної війни, ордена Трудової Слави 3-го ступеня. Всього ветеран мав 18 урядових нагород та 26 похвальних листів. Під час  боїв  був  важко  поранений, та  ніколи  не  згадував, що ледве  вижив у шпиталі.

    Доля навіки  зв’язала  його  з  Таврійською  землею. Володимир Андрійович  переймався  всіми  ключовими справами і завжди  був  попереду – в роботі,  як  в  бою.

    Під час  зустрічей  з  учнями  шкіл, робітниками   на  підприємствах  ніколи  не сідав. Так, стоячи,  він  розповідав молоді про  воєнні  події,   про  подвиги  своїх  бойових  побратимів. Мимоволі   люди  навколо   заряджалися  від нього  енергією  та   вірою  в  силу  людського  духу. Розправлялися  плечі,  на  задній  план  відходили     особисті   проблеми – вони  починали  здаватися  зовсім  незначними перед величчю  людського  духу. Кожен  заряджався  вірою  в себе від  цієї сивочолої  літньої  людини.

    Гаряче серце  ветерана   перестало  битися   у 2008 році. Громада  Таврійська, діти і внуки з гордістю зберігають   пам’ять   про свого  легендарного   батька  та  дідуся, людини  могутнього  духу. Вічна  пам’ять і слава!

     

    РЕЗУНЕНКО ІВАН КІНДРАТОВИЧ

    Народився  Іван  Кіндратович 23 травня 1920 року в місті  Запоріжжя.  Пережив голодомор. Згадував, як  батько  відправив  його   на  село  підживитися   до тітки. І  став  свідком,   як  представник  влади   видирав  з  рук  жінки  юшку  з квасолі  та  лободи, яку вона  варила, щоб  спасти  від голоду  дітей. Як  падала  в ноги, цілувала   брудні  чоботи, а той  відкидав її чоботом  і тицяв  у груди  залізним  щупом і, таки, вилив  вариво  на землю. А діти, мов  пташенята,  кинулись  збирати  по  землі  квасольку. Болісно  врізався  в пам’ять  сморід  від  вагонів, куди  скидали   продукти та припаси, відібрані  в  селян, коли  не  знаходили  зерна. Не одне  життя   було б  збережене, якби  цього  не  чинили. Відібрані  у  селян  соління, овочі  гнили у вагонах  на  станції, а в людей  зникала  остання  надія  вижити  в ті  жорстокі  часи.

    Іван  з батьком  і  братом   вижили  завдяки  тому, що  насушили  сушки з яблук, груш. До нового  врожаю  дотягли  на овочевих  млинчиках, та  завдяки  пайці  хліба, яку отримував  старший  брат  на будівництві  Дніпрогесу. Іван  мусив перейти у вечірню  школу  і  в свої 12 років також іти  підробляти  на  будівництві Дніпрогесу, бо мати померла, а батько  хворів.

     В  1938 році Іван  Кіндратович був  призваний  на строкову  службу до лав Червоної Армії. Велика Вітчизняна  війна 1941 року застала  його в Білорусії. Іван Кіндратович закінчив  школу  лейтенантів. Всю війну  командував ротою. Нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною», десятьма  медалями за бойові  подвиги.

    Після перемоги над  фашизмом  20 років   працював в шахті  ім. Абакумова в Донецькій області, працював  слюсарем  в литейному цеху заводу  «Дніпроспецсталь» в рідному Запоріжжі. На кожному  участку роботи, на кожному  підприємстві  Іван Кіндратович  працював сумлінно, самовіддано, чесно й відповідально  ставився  до  любої справи.

    В Таврійську  проживав з 1977 року. Боліли  старі рани. Та  до  кінця  життя  він  проніс   командирські  якості – бути  першим, не  піддаватися  болю, як  тоді  на фронті, коли  на  нього  з  надією  дивились  і  за  ним  йшли  в  бій   його  бійці. Серце  командира  перестало  битися  у  2015 році. Вічна  слава  і пам’ять   ветерану!

     

    РЯБЧЕНКО МОЙСЕЙ СТЕПАНОВИЧ

    Бойовий шлях Мойсея Степановича Рябченко пролягав від села Маслівка  на Херсонщині до Мюнхена.

    Народився  8 травня 1925 року в селі Маслівка. Війна для нього розпочалася в 1943 році на рідній Херсонській землі. Звільняв Молдавію, Болгарію, Угорщину. За звільнення Будапешта мав  дві бойові нагороди. Звільняв Югославію, Австрію.

    Перемогу зустрів в Мюнхені. Це було подарунком на його 20-ий день народження, 8 травня 1945 року. Після закінчення війни служив в Австрії в місті Мельк. Майже 15 бойових нагород прикрашали груди ветерана. Серед них орден «Великої Вітчизняної війни» та медаль «За бойові заслуги». Демобілізувався в 1948 році. Все життя працював будівельником.

    Мойсей Степанович був першобудівником   міста  Нова Каховка. Його гордістю були зведені ним будинки на більшості вулиць та Дніпровському проспекті Нової Каховки.

    Сьогодні ветерана вже нема  серед живих. Він пішов з життя у 2017 році. Але виплекані його руками міста – Нова Каховка і Таврійськ будуть завжди нагадувати їх мешканцям про  ветеранів і першобудівників. Вічна шана і пам'ять!

     

    ТРАВНІКОВ  ОЛЕКСІЙ   ЄГОРОВИЧ 

    Олексій   Єгорович   Травніков народився  20 березня  1924 року  в  станиці  Зимовники Ростовської  області.  Мріяв  вчитись, працювати.

    Війна  внесла  свої  корективи  у   долі   мільйонів радянських   юнаків  і  дівчат. Олексія  було призвано  до  лав  Червоної  Армії. В 1942 році  він  закінчив  прискорені курси  офіцерів  і  був  відправлений  на  фронт. 

    З боями   пройшов  всю  війну. Воював  на  Курській  дузі.  Приймав участь  у   відповідальних   операціях.  В  одній  із  них по ліквідації  ворожого  снайпера   був  поранений, але  все таки  знищив  ворога, що тероризував   передові рубежі. За це  був нагороджений  Орденом  Червоного прапора і  підвищений  у званні  з  сержанта  до   молодшого  лейтенанта.

    Після  війни працював на  залізниці  Кохтла- Ярве   в  Естонії, де познайомився  з   Вірою  Василівною. Вони  мали  багато  спільних   спогадів про війну, мрій на  майбутнє.

    Скоро побрались  і  поїхали  будувати  Каховську  ГЕС. Потім   вдвох  працювали  на   заводі  гідротехнічних  металевих  конструкцій.( ГТМК).

    В 1976 році   Олексій  Єгорович  пішов  з життя.  Вічна  пам’ять  і  слава!

     

    ТРАВНІКОВА ВІРА  ВАСИЛІВНА

    Віра Василівна  Травнікова народилась  14 грудня  1926 року в селі Піски-Радківські  Харківської  області. В 1941році, коли  почалась  Велика  Вітчизняна  війна, дівчині  виповнилось  15 років. Віра,   не задумуючись, прибавила  собі    віку  і  попросилась  на  фронт.

    Дівчину направили  на   курси санітарок  і з грудня  1941  року    вона   працювала в  санітарному  поїзді , який  вивозив   поранених з  передової. Всю  війну  вона  рятувала   солдатські  життя.

    В 1944 році  після  визволення  України   дівчину  демобілізували  і  вона вирішила   вчитись.  Вступила  до  Слав’янського  залізничного  технікуму. Після  закінчення  навчання Віра Василівна (тоді Вірочка)  працювала  на   залізниці  в Кохтла- Ярве  в  Естонії. Там  познайомилась  зі  своїм  майбутнім  чоловіком Травніковим  Олексієм  Єгоровичем.  У 1953 році   разом  приїхали на   будівництво  Каховської  ГЕС.  Молоді  і  життєрадісні   вони   будували нове   місто, Північно- Кримськи канал . Ростили  дітей. Віра  Василівна  працювала  майстром  на   заводі  гідротехнічних металевих  конструкцій ( ГТМК).

    Родина  отримала  план  на  будівництво   власної  оселі  і   вибудували  новий   затишний  будиночок. Мріяли  ростити в ньому  разом  дітей  і внуків.  Та   невблаганна  доля  розпорядилась інакше.  В  1976 році з життя  пішов  чоловік,  і   ростити  дітей    прийшлось  Вірі  Василівні  одній. Син і  донечка  в усьому  допомагали  матері. Стали  гідними   людьми. Діти  та  внуки  до  останніх  миттєвостей  життя  оточували  турботою  і  любовю Віру   Василівну.  Вона  пішла  з  життя   28  вересня  2012 року. Вічна  пам’ять  і шана  Вірі  Василівні.         

     

    ЧМИХУН ЛЕОНТІЙ  МЕФОДІЙОВИЧ

    Леонтій Мефодійович Чмихун народився 15 червня 1912 року в селі  Качкарівка. Зростав у селянській родині, де  виховувалось і працювало разом  з  батьками семеро дітей. В багатодітній  родині був  середнім  сином. Дитинство  випало на  буремні  роки  революції та громадянської  війни.

    Хлопчиком  з дитинства звик  до  важкої  селянської  праці. Та  радянська влада  дала  можливість  всім  дітям  селян і робітників  здобути  освіту. Леонтія після  школи послали на  курси  водіїв  освоювати шоферську  професію. Там він познайомився з  юною  дівчиною Серафимою і  прикипів до неї  серцем. Серафима  була  щирою і розумною, також, з  великої і дружної  багатодітної  родини. 

    Її родина  мала  корені з села Лески  на  Черкащині. Радянська влада  дала її батькам  землю і  вони  разом з дітьми працювали на  цій землі. Тому господарство було міцним, родина  мала багато землі, худоби, гарних коней, волів. Але  під час  колективізації такі  господарства отримали  статус  куркульких і підлягали  повній  конфіскації. Люди не розуміли, чому та сама влада, за яку вони  боролись, тепер віднімала  у  них все майно, нажите чесною важкою працею, не  давала  можливості  працювати на  своїй землі. Батьки, зрозуміли, що на  тих, хто не  вступить  до  колгоспу і не віддасть своє  господарство, яке було зароблене  важкою,  щоденною  працею, чекає повна  конфіскація і гоніння. Тому вирішили  все  продати і виїхати  на  Херсонщину. Бо тут не вистачало  робочих  рук, і  переселенці мали певні  пільги. На виручені  гроші  батьки вирішили   дати всім дітям  освіту.

    Серафима  вчилась у Бериславському  педагогічному  училищі. Те ж училище закінчив і  старший брат Серафими  Федір, який після війни став директором Білоусівської початкової школи  Великоолександрівського району.  

    Швидко плинув час. Після  проходження  курсів  Леонтій повернувся  до  рідного  села  і  працював  водієм, але щовихідного   їздив  до Серафими    на  побачення. У 1938 році  вони  одружились. Уже в 1939 році в родині  народилась   донька Людмила. Молоді  батьки  раділи  дитині, життю.

    Та скоро  Леонтія призвали до лав  Червоної  армії. У Європі вже  йшла  війна. В 1941 році  гітлерівська   лавина  докотилась і до  Радянської  держави.      

    Леонтій від першого до  останнього дня  пройшов  всю війну, визволяючи рідну землю, а потім і країни  Європи від коричневої  чуми. Держава високо  оцінила  бойові заслуги  Леонтія. Груди  молодого  воїна, що  повернувся з  фронту, прикрашав  орден  Великої  Вітчизняної  війни, медалі за  звитягу. Та про  війну  згадувати не любив.

     Виконував  військовий  обов’язок  і    в мирний  час. У 1948 році  в родині  народилась  донька  Валентина , а в 1952 році – син  Володимир. Жили в  Саратові, Черкасах.

    Друг запросив Леонтія на  будівництво  Каховської ГЕС і Північно-Кримського каналу. Повернулись на Батьківщину. А в 1965 році в селищі  Східному  придбали  будинок, ростили і вчили  дітей. Леонтій  влаштувався  на роботу  скреперистом   на будівництві  Північно-кримського каналу. Після  виходу  на пенсію продовжував  працювати  водієм в Управлінні Північно-Кримського  каналу в відділі  озеленення. Любив  квіти, радів  життю, дітям, внукам. І тільки  після  перенесеного у 1979 році  інсульту   змирився з тим, що треба  відпочити, і  звільнився з роботи. Та й на заслуженому  відпочинку він намагався допомагати рідним. Та важка недуга  підточувала сили .

    22 листопада 1998 році пішов з життя.      

    Але й сьогодні  рідні  згадують його з любов’ю і повагою.

     

    БОНДАРЕНКО ІВАН ФЕДОТОВИЧ

    Іван Федотович  Бондаренко народився  30 грудня 1925 року і зростав в звичайній  селянській родині. Мати  Бондаренко ( Железняк) Анастасія  Хомівна,  батько  Бондаренко Федот Іванович були колгоспниками.  Коли  почалась війна і ворог окупував  рідну  землю, юний  Іванко  мріяв   швидше  підрости і  вступити до лав  Червоної  Армії, щоб  вигнати ненависних  окупантів з території рідної  Батьківщини. Зростав міцним і  працьовитим   підлітком. Під час війни  діти  швидко  ставали  дорослими, бо на їх плечі  лягла  відповідальність  за  матерів, менших братів і сестричок, адже батьки  пішли  на фронт. 

    Коли ворог топтав  Україну, і  український  народ  стогнав  під нацистським ярмом, втрачаючи мільйони  синів і дочок,  Іван Федотович, приписавши  собі  рік й 17-річним  юнаком  вступив  пішов на фронт. Служив  танкістом, визволяючи рідну  землю  від  поневолювачів. Пройшов зі  своїм  екіпажем    всю війну. За мужність і героїзм  нагороджений  урядовими нагородами.

     По закінченні  війни продовжив службу в лавах  Радянської  Армії.   В 1950  році  молодий,  ставний   танкіст закохався в  Романову Євгенію. Скоро молодята  одружилися. У 1952 році  Іван Федотович  демобілізувався і  разом з  родиною   приїхали на  будівництво  Каховської ГЕС і Північно-Кримського каналу. Став працювати в правоохоронних  органах. В родині  народилось троє  дітей: Олена Іванівна, Сергій  Іванович, Тетяна  Іванівна.

    Батько, а пізніше дідусь, став гордістю  і прикладом для  всієї  родини, онуків і правнуків.

     Помер 6 січня 1983-го року. Вічна пам'ять і слава! 

     

    РОМАШОВ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

    Світле  свято Перемоги  є святим  для  всіх громадян   України, і   особливо для літніх людей. Їх батьки, брати були тими воїнами -визволителями, які своїм життям виборювали  перемогу  на рідній  землю, визволяли Європу  від  нацистської  неволі.

    Однією з тих, хто з трепетом згадує свого батька є мешканка Таврійська Ніна Михайлівна Ашина.

    Місто Таврійськ побудовано руками  представників різних національностей,  воно зводилось разом з будівництвом Північно-Кримського  каналу та Каховської ГЕС. Це було всенародна новобудова на теренах Радянського  Союзу. Сюди  з’їхалась  молодь з усіх  куточків  СРСР. В 1970 році доля привела на будівництво Північно-Кримського каналу  молоде подружжя  спеціалістів з міста Мурома. Молодою дружиною була Василенко Ніна Михайлівна. З 1 листопада 1970 року вона влаштувалась на роботу  в залізничну  лікарню медичним  статистом, де пропрацювала все своє трудове  життя.

      З тих пір  таврійська земля  стала для  неї другою  батьківщиною, рідною домівкою. Тут зросли діти, ростуть онуки, отримала житло.

    В 75-у річницю  Перемоги над нацизмом  вона з ніжністю згадує свого батька Ромашова Михайла Михайловича, що пройшов  бойовими дорогами від  рідного порогу в місті Муром до Чехословаччини. Всю війну служив в танкових військах, обороняв Кавказ,  воював під  Сталінградом, на Курській Дузі, визволяв Бєлгород, приймав участь у кровопролитних боях за українську землю:  Херсонщину, Миколаївщину, Одесу.

    В складі  радянських танкових  військ визволяв від німецьких окупантів Молдавію,  Польщу, Чехословаччину.

    За мужність і героїзм, проявлені в боях, старший сержант Ромашов Михайлов Михайлович був представлений до високих урядових нагород: медалей  «За оборону Кавказу», «За оборону Сталінграда», « За  перемогу над Німеччиною».

    З особливим трепетом  Ніна  Михайлівна  згадує те , що її батько пройшов на своєму танку по берегам Дніпра, звільняючи від окупантів  у жовтні – на початку листопада 1943року  Каховську землю, яка стала  рідною для  його доньки.

     В це світле свято Великої Перемоги  згадаємо всіх,

      хто заради життя на землі не шкодував свого життя, пом’янемо, тих, хто пав в бою, тих, хто померли від ран в польових медсанбатах і після війни, тих , хто дійшли до Берліна і  відбудовували після  війни міста і села та будували нові, тих,  хто не дожив до 75-ї річниці Перемоги!

     Згадаємо    поїменно і тих , хто пропав безвісти.  Вічна слава героям !

    Ніхто не забутий, ніщо не забуто!

     

    НАТАЛЯ МАЛИНОВА, директор музею історії міста Таврійськ

     

     

         

     

     

     

    © 2020 Таврійська міська рада
    Адреса: 74900, Україна, Херсонська обл.,
    м.Таврійськ , вул. І.Франка, 29
    Робочий телефон: (05549) 7-33-81
    Факс: (05549) 7-42-14
    E-mail: tavrivikonkom@i.ua