1 ЖОВТНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ ТА ДЕНЬ ВЕТЕРАНА

    «Поки ми молоді, старість бачиться нам

    такою далекою і навіть неможливою. Нам здається, що ми завжди будемо

    молоді, але… Роки минають швидко і в

    якусь мить людина починає розуміти, що

    вона поповнює ряди дідусів  та  бабусь»

    І. О. Решетовська

    Другий місяць осені починається з особливої дати. 1 жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, проголошений Генеральною Асамблею ООН, а в Україні це також і День ветерана.

    Рішення про щорічне відзначення в Україні Міжнародного дня громадян похилого віку та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян затверджено урядовою постановою від 26 вересня 1997 року № 1066 «Про щорічне відзначення Міжнародного дня громадян похилого віку».  Відповідно до Указу Президента України від 24 вересня 2004 року № 1135/2004 1 жовтня Україна відзначає і День ветерана.

    За міжнародною класифікацією, особою похилого віку вважається той, хто досяг 65 років. Таких у світі нині — понад 630 мільйонів, тобто майже кожна десята людина на Землі. До 2050 року число їх у багатьох розвинених країнах збільшиться вдвічі, а загальна кількість складе 2 мільярди осіб. За даними Держкомітету України, кожен п’ятий мешканець —  це особа похилого віку, шоста їх частина самотні люди. Половині із самотніх людей потрібна стороння допомога.

    Люди старшого покоління – джерело народної мудрості, а їх практичний життєвий досвід, невичерпна енергія та оптимізм – нерозривний місток, який з’єднує покоління.

    Святкові заходи на День літньої людини в різних країнах дуже різняться. Це фестивалі та різноманітні концерти, театральні вистави та благодійні виставки, різноманітні вечори відпочинку, чаювання, танці, екскурсії, конгреси і конференції на захист прав літніх людей. У розвинених країнах багато громадян, а особливо діти, повсюдно, хто як може, виявляють свою повагу людям старшого покоління. Представниками бізнесу для них влаштовуються знижки в магазинах і на різні послуги. Проводяться дії з підтримки тих, хто вже невзмозі сам про себе потурбуватися. Їм намагаються подарувати те, від чого на душі стає приємно, те, що надає сенс і чарівність життя. Всі намагаються приділяти увагу нашим улюбленим бабусям і дідусям.

    Людина, яка дожила до похилого віку, гідна поваги навіть тільки тому, що їй це, по милості Божій ,вдалося. Далеко не всім дано таке величезне досягнення і благовоління відчути мудрість своїх років. Скидати з рахунків людину, яка досягла певного солідного віку абсолютно нелюдяно. Літній вік людини зовсім не означає, що він вже на багато що не здатний. Як раз навпаки, те, що може літня людина, рідко здатний зробити більш молодий чоловік. Мова зовсім не про силу та енергію, яка властива молодому поколінню, а про досвід і терпіння, наполегливість і здатность досягати поставлених завдань, ментальної гнучкості і толерантності, яка присутня в достатку у більшості літніх людей.

    В наймудрішій книзі на землі, в Біблії, Святому Писанні,  говориться про те, що від нашого ставлення до батька і матері безпосередньо залежить власна тривалість життя на цій землі. Зневагою до проблем літніх людей ми сіємо свої власні майбутні проблеми. Генеральна Асамблея ООН закликає уряди і влади, громадські організації та бізнесові структури, всіх людей на землі звернути і зосередити свою увагу на вирішенні проблем літнього покоління. Наше цивілізоване суспільство – це суспільство для всіх віків. Нашими спільними зусиллями цілком можливо забезпечити не тільки, щоб ми жили довше, але й щоб наше життя було якісним та повноцінним, різноманітним, приносило людині глибоке задоволення.

    Для Таврійська цей день також особливий. Наше молоде місто збудоване і   виплекане  руками людей старшого покоління. Воно народжувалось в каховських пісках з будівництвом  залізничної станції, Каховської ГЕС та Північно-Кримського каналу. Будували його тоді молоді та енергійні чоловіки, що вціліли і повернулись з фронтів ІІ  Світової  війни, дівчата та  жінки. Всі вони  вершили приклади трудового героїзму на  новобудовах, мріючи про щасливе життя дітей і онуків в  заснованих ними містах Новій Каховці і Таврійську.

    В цей особливий день хочеться згадати  тих людей , що не можуть самі поділитися досвідом свого трудового  життя. Згадаємо  першобудівників  міста, чиї душі зринули у вирій – Грязева  Михайла Йосиповича, Калюжну Тетяну Акимівну,  Корнієнка  Михайла Івановича, Кудаса  Олексія Миколайовича, Погорілого Миколу  Миколайовича,  Семенову Валентину Петрівну, Лисенко Катерину Іванівну, Матвієнко  Євгенію Іванівну, Куріпко Пімена Івановича,  Рябченко  Мойсея Степановича, Бондаря Віктора Мефодійовича  та багатьох  інших  першобудівників, що  збудували ГЕС, Північно-Кримський канал та   наше місто. Вічна їм пам'ять!

    Сьогодні хочеться  побажати здоров’я, спокою, впевненості в завтрашньому дні і  добробуту  всім людям похилого віку, ветеранам і першобудівникам Таврійська. У кожного з них була своя доля, мрії та життєві плани. Але їх об’єднала таврійська земля, яка стала рідною для всіх, хто зросив її потом, виплекав працею своїх рук Каховське море, ГЕС, Північно-Кримський канал, і перетворив посушливі степові простори на плодючі ниви та сади.

    З виставки  першобудівників  дивиться на нас молода, вродлива дівчина. Це Фоміна Тамара Іванівна.

    Вона народилась в 1932 році в селі Козацьке. Тут пройшло її воєнне дитинство. Тамара Іванівна згадує, що в часи фашистської окупації німці вигнали її родину з хати, в якій оселились ворожі солдати. Довелось вирити  землянку. Поки була тепла осіння пора, то родина могла в ній жити.

    Окупанти були прискіпливі та  жорстокі. Школу вони відновили, але учнів часто заставляли  замість уроків важко працювати на виноградниках. Під  страхом  розстрілу забороняли їсти виноград.

    Коли настав холод,  діти в родині  почали хворіти, і довелось  шукати притулку у родичів в Інгульці. Тамара Іванівна згадує велику радість після визволення  Правобережжя Херсонщини від німецьких загарбників і повернення  до рідної домівки. На шляху додому родина ледь не втратила  весь свій домашній скарб. Після кривавих боїв правий берег був пошматований і переритий снарядами, пробирались по крихкому березневому  льоду на Дніпрі (Правобережжя Херсонщини було визволене 13 березня 1944 року).  ЇХ кінь провалився під лід. Дивом вдалось спасти і коня, і домашні пожитки. Дитячі спогади  Тамари Іванівни перенесли її і в  повоєнні  голодні 1946-й і 1947-й роки. Вона згадує, як вже вдома – в Козацькому, голодні люди виривали з-під снігу мерзлі ягоди винограду, намагаючись вижити.

    Молода дівчина хотіла вчитись і навіть вступила до Херсонського медичного технікуму. Але юну абітурієнтку попередили, що стипендії не буде. ЇЇ родина бідувала, і утримувати студентку не могла.  Тамара Іванівна змушена була йти працювати. Влаштувалась на ХБК. В післявоєнні роки платили мало. Ледь вистачало на життя, про те, щоб допомогти родині і мови не було.

    В 1950 році  вийшла постанова про будівництво Південно-Українського,  Північно-Кримського каналів та Каховської ГЕС, молодь почали набирати на будівництво. Молода дівчина, підхоплена  хвилею юнацького ентузіазму, теж влаштувалась  на новобудову. Працювати довелось важко – бетонщицею,  в бригаді каменярів, рила траншеї, закладала  фундаменти будинків. Та все одно Тамара Іванівна згадує ці роки, як найщасливіші в своєму житті.

    В 1952-55 роках від воєнкомату  їй запропонували роботу в Німеччині в радянському контингенті військ. Хотілось побачити Європу, країну, звідки прийшли німецькі загарбники, що відібрали дитинство. Працювала три роки в їдальні радянської  військової частини. По закінченні терміну контракту повернулась знову додому. Вже не сама, а з чоловіком. З ним і прожила все своє життя. В родині народилась донька Наталя, що і сьогодні є опорою для першобудівниці.  32 роки Тамара Іванівна пропрацювала в залізничній  організації. Зараз перебуває на пенсії, та з задоволенням і сумом згадує роки будівництва ГЕС, Нової Каховки, майбутнього Таврійська. В ті роки, говорить жінка, вони відчували себе творцями майбутнього своєї країни.

    Ще одна знатна першобудівниця – Корягіна Наталя Іванівна. Вона також з болем згадує воєнне дитинство.

    Народилась Наталя Іванівна на Херсонщині  – 8 вересня 1932 року в селі Михайлівці. Жили з мамою та ще двома сестричками. Хата стояла з краю на березі Дніпра. Щоб прикрити димовою завісою  від ударів німецької авіації  відступ радянських  військ  командування вирішило підпалити  крайні хати. Так родина лишилась без оселі. Довелось проситись на постій до дідуся. Важко жилось в умовах німецької окупації. Німці заставляли важко працювати навіть малих дітей.  Наталі довелось копати картоплю, носити воду до хати, де жили  німці.

    Після звільнення  села 28 лютого 1944 року діти невдовзі сіли за парти. Наталя згадує як писали на кукурудзяному листі  пасльоном або соком буряка. І тільки  у вересні 1944-го з’явився один на весь клас  підручник. Та була інша біда – не було взуття. Мама накопила 250 карбованців і хотіла купити одні чуні, щоб по черзі дівчатка  ходили до школи. Але в 1947 році пройшла  грошова реформа і гроші поміняли 1/10. На руках залишилось 25 карбованців, а ціна на  чуні так і залишилась 250 крб. Тому, коли стало холодно, до школи дівчатка не ходили.

    В 1951 році почався набір на будівництво Каховської ГЕС. З колгоспу було дуже важко вирватись, але будівництво було  союзного значення й  дядько випросив довідку-направлення на новобудову, і вже в березні 1951 року Наталя приїхала до Каховки. Спочатку працювала різноробочою, а в 1953 році потрапила до бригади малярів-штукатурів. Повчилась три місяці і  почала працювати.     

    Її працьовиті руки  штукатурили  майже всі будинки по вулиці Сталіна – нині  Дніпровський проспект, комплекси м’ясокомбінату і  маслосирбази. Її професійну бригаду запрошували на роботу до Рогачика, Великої Олександрівки, Берислава.  Працювала до 2002 року. Сильно підкосила сили хвороба і смерть чоловіка.

    Вірна подруга Наталі Іванівни Пасько Надія Євгенівна (1930 р.н.) супроводжувала та підтримувала подругу і в горі, і в радості. На будівництво приїхала з Запорізької області 8 березня 1951 року, де працювала штукатуром  до 1966 року. Коли похитнулось здоров’я пішла працювати поваром в дитячий садочок «Берізка». Зі своїм чоловіком – Пасько  Андрієм Юхимовичем познайомилась на  будівництві ГЕС. Свого часу вони отримали план і самі збудували власний будинок по вул. Н. Левицького.

    Будівництво стало  доленосним для багатьох молодих тоді  людей, що важко працювали та вірили в світле майбутнє, закохувались, одружувались, народжували  дітей, збудували греблю, ГЕС, найдовший у Європі  канал.

    І таких життєвих історій  сотні тисяч.

    Тож з Міжнародним днем людей похилого віку, рідні наші ! Вам ми завдячуємо всім, що маємо сьогодні на рідній землі! Здоров’я вам і затишної, спокійної старості.

    Наталя Малинова,

    директор музею історії міста Таврійськ

     

    © 2020 Таврійська міська рада
    Адреса: 74900, Україна, Херсонська обл.,
    м.Таврійськ , вул. І.Франка, 29
    Робочий телефон: (05549) 7-33-81
    Факс: (05549) 7-42-14
    E-mail: tavrivikonkom@i.ua