Таврійські залізничники відмітили професійне свято

    Для Таврійська свято залізничників має надзвичайне значення. Адже і будівництво Каховської ГЕС, і Північно-Кримського каналу, і заснування  красеня Таврійська та перлини Таврії – міста Нової Каховки  почались з прокладення в посушливих Каховських  степах  в 1946-49 роках залізничної колії та першої залізничної  станції в районі села Цукури.

    Після Постанови  Ради міністрів СРСР від 20.09.1950 року про будівництво ГЕС в нижній течії Дніпра та Північно-кримського каналу було вирішено на магістралі  Москва-Сімферополь прокласти залізничну гілку Федорівка-Снігурівка, що  проходила через  селище  Ярмаки (сучасна  територія міста Таврійськ). В 1951 році вона була введена в дію.

    Ярмаки – це невелике селище, історія якого сягає у глибину століть. Воно було перевалочною базою для чумаків, мало важливе стратегічне значення і для залізничників. Коли тільки будувались приміщення нової станції, Ярмаки відігравали важливу роль, тому що стали першим залізничним пунктом.Тут в бараках проживали робітники, які прибули на будівництво станції «Каховка» та ГЕС. Тут були всі необхідні об’єкти інфраструктури – клуб, медпункт, магазин, їдальня.

    Станція «Каховка» починалась з декількох бараків і вагончиків. На будівництво станції  люди з’їжджалися з усіх  куточків Радянського Союзу – Уралу і Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії.

    Недаремно на  прапорі і гербі Таврійська почесне місце займає золотий вузол – символ вузлової станції «Каховка». А залізничний паровоз КП4- 468 став символом самого міста Таврійськ.

    День залізничника, як свято, був заснований ще в Російській Імперії в 1896 році з нагоди дня народження імператора Миколи I. Дата щорічного святкування була пов’язана з днем народження монарха – 25 червня, який вважається засновником залізничної справи в Російській імперії. При ньому була збудована перша прогулянкова залізниця в Царське село і перша всеросійська магістраль від Санкт-Петербург до Москви.

    Новий святковий день став першим професійним святом працівників залізничного транспорту не тільки в Росії, але і в Європі.

    Щорічно 25 червня день залізничника в Росії святкувався аж до 1917 року.   

    Після 1917 року свято було забуте майже на двадцять років. Відновлення святкування дня залізничника в СРСР пов'язане з прийомом керівним діячем КПРС і диктатором СРСР Йосипом Сталіном залізничників у Кремлі 30 липня 1935 року.

     Постановою Уряду від 28 липня 1936 був встановлений день професійного свята залізничників 30 липня. Пізніше за постановою РНК СРСР від 9 липня 1940 року його святкування перенесли на найближчий вихідний день – першу неділю серпня (так святкується досі в Росії,  Білорусі, Казахстані, Киргизстані та Болгарії).

    Після здобуття Україною незалежності, в 1993 році Державна адміністрація залізничного транспорту України прийняла рішення відзначати День залізничника  в першу неділю серпня.

    З 11 грудня 2002 р. День залізничника відзначається щорічно 4 листопада.

    Саме  4 листопада 1861 року з Відня через Перемишль до залізничного вокзалу Львова прибув перший потяг на територію сучасної України. Цей день вважається початком історії залізниць в Україні.

    До незалежності України офіційна історіографія називала першою залізничною лінією ділянку Одеса – Балта, яка була побудована в 1865 році, на 5 років пізніше від лінії Перемишль – Львів.

    Комуністичний режим замовчував усі досягнення на тій території сучасної України, яка належала не до царської Росії, а до Австро-Угорщини.

    Щодо залізничних організацій міста Таврійськ, то право називатися залізничниками мають  працівники та ветерани  п’яти залізничних  організацій, що знаходяться на території таврійської міської ради.

    – Це працівники  та ветерани залізничної станції «Каховка», що веде  відлік  своєї діяльності  від 10 лютого 1952 року, коли перший  вантажний потяг  з будівельними матеріалами  під керівництвом  машиніста Бахтіярова  І.М. прибув до залізничної станції. Цей день і вважається  Днем народження станції «Каховка» і майбутнього міста  Таврійська. Сьогодні станцію Каховка  очолює Євгеній Миколайович Дудяк

    – Працівники та ветерани  оборотного  локомотивного депо станції «Каховка», що  було засноване в 1968 році. Керівник дільниці  Віталій Олексійович Коровка.

    – Працівники «Каховської дистанції колії»( ПЧ-16), яка була створена 19 листопада 1956 року  як  лінійна господарська одиниця з самостійним балансом. Нині очолює Роман Анатолійович Мартиненко.

    – Працівники та ветерани  вагонного депо, що було реорганізовано 27 травня 1967 року з локомотивного у рефрижераторне вагонне депо( ВЧД-12). Довгий час його очолював Андрій Вікторович Молчан, зараз тимчасовим виконуючим обов’язки начальника є Фирудин Зилаєтович Мамедов.

    – Працівники та  ветерани Каховського рефрижераторного відділення  філії ДЦ УДЦРФ «Укррефтранс», заснованого у вересні  2000 року, яким довгий час керував Валерій Іванович Весенчук, а нині очолює Сергій Вікторович Горошко.

    Беззмінним керівником ради ветеранів Каховського залізничного вузла є Башкіна Людмила Миколаївна. Вона об’єднує пенсіонерів  лінійних  станцій, працівників ОРСУ та інших  підрозділів  залізничного транспорту.

    Людмила Миколаївна закінчила ЗОШ №7 у 1970 році. Це був перший випуск  цієї школи, що відкрила свої двері для учнів  в грудні 1969 року.

    На станції «Каховка» Людмила Миколаївна почала  працювати з 1973 року. Займаючи  посаду  оператора при черговому  станції та  оператора ЕВМ, завжди  відповідально  відносилась до  дорученої  роботи.

    Колеги неодноразово обирали її головою профспілки залізничників. Людмила Миколаївна  організовувала  для  своїх  колег  екскурсійні  поїздки по визначним  місцям України – до  Криму, Умані, по  героїчним місцям, виїзди на  природу. 

    Після  виходу на пенсію ветерани праці єдинодушно  обрали Людмилу  Миколаївну головою Ради ветеранів Каховського залізничного вузла.  Під її керівництвом жодний  ветеран праці не залишається поза  увагою, при першій потребі Людмила  Миколаївна та її помічники відвідують родини  ветеранів, оточують їх турботою, і стараються організувати матеріальну допомогу через раду ветеранів Херсонської залізниці від дирекції до начальника дороги. Завдяки її турботі багато ветеранів оздоровились в санаторіях-профілакторіях. Досить часто вона влаштовує зустрічі колишніх працівників  залізниці з  чаюванням. Спілкуються з нагоди  ювілейних дат та  днів народжень ветеранів залізниці.

    Всі ці  факти говорять про  глибоку любов до людей, щирість і життєвий  оптимізм цієї чарівної  жінки, девізом якої  є  слова: «Старість мене  вдома  не настигне. Я в дорозі. Я йду  вперед!»

    На станції Каховка  виросли   справжні  залізничні  династії.

    Лозицький Франц Михайлович – працівник  локомотивного господарства на  станції Каховка.  Народився в 1939 році в селі Вікторівка Нижньосірогозького району Херсонської області. Це село заснували вихідці з Польщі в середині ХІХ століття. Воно було багатим і квітучим. Але в 60-х роках село було визнано безперспективним і перестало існувати.

    Після школи Франц  17 річним юнаком, як і більшість його ровесників,   виїхав з села до міста Донецьк, де закінчив ремісницьке  училище, і отримав  професію помічника машиніста паровоза. Після  армії  отримав вищу освіту в Харківському залізнично-дорожньому  інституті за спеціальністю  механік тепловоза. По закінченні навчання повертається на рідну станцію Каховка в локомотивне депо, де пропрацював на різних  посадах  до  самої пенсії. Працював машиністом паровоза, тепловоза, машиніста-інструктора,  чергового по депо, начальника підмінного пункту  локомотивних бригад, створеного на  базі депо. На яких би посадах не працював Франц Михайлович, він завжди прагнув  довести до  досконалості  довірену ділянку роботи.

    Династія Калініних

    Калінін Микола Іванович  – машиніст тепловоза, машиніст-інструктор  локомотивних бригад станції Каховка.

    Народився в 1951 році в простій селянській родині.

    Разом зі старшим братом Іваном  в дитячі роки  мріяли  водити  потяги, і писали про це  в своїх дитячих  шкільних творах. Під час літніх  канікул  освоювали  всю колгоспну  техніку – трактори, комбайни, поливальні агрегати.  Після закінчення школи  шляхи братів ненадовго розійшлися.  Микола вступив до Мелітопольського  залізничного училища  і вчився на  помічника  машиніста  тепловоза. Після закінчення училища перед службою в армії він декілька місяців працював в мелітопольському локомотивному депо. Повернувшись зі служби у 1972-му році, влаштувався на роботу в підмінний пункт локомотивних  бригад станції Каховка, де пропрацював до виходу на  пенсію в 2008 році. За період роботи в підмінному пункті Микола Іванович Калінін пройшов трудовий шлях від помічника машиніста  до начальника депо.

     В  1986-му році до Каховського локомотивного підмінного пункту прийшов  працювати після закінчення Одеської школи машиністів брат Миколи Івановича Іван. Загальний стаж трудового шляху Івана Івановича Калініна становить 45 років.                                                                                                                                 

    На долю локомотивних бригад, що працювали у той час, випала честь водити подвоєні  потяги  вагою до 8 тон на тепловозах серії  ТЕЗ.

    Бригада Миколи Івановича Калініна була прикладом згуртованності і чіткої  взаємодії  з іншими службами. В цьому велика заслуга Миколи Івановича як машиніста, так і голови профспілкової  організації.

     По батьковим  слідам пішов його син Михайло. Після закінчення Одеського залізничного технікуму він  працював в депо, навчався в дорожньо-технічній школі, а зараз  водить пасажирські потяги.

    Ось що писало видання «Чорноморський гудок»  від 26 вересня 2014 рік династію Гончарових.

    «На станції «Каховка» самовіддано  працюють цілі  династії. Одна із них – династія Гончарових. Це – Володимир Петрович та його син Віктор Володимирович Гончарові. Корені професійної відданості їх династії залізниці  сягають ще в  ХІХ століття. Коли діди Віктора Володимировича   Гончарова: Петро Микитович Гончаров і  Серафим  Степанович Костяк  працювали на Західно-Сибірській залізниці.

    Володимир Петрович Гончаров народився в 1926 році. Дитинство пройшло   в трудовій родині залізничників. Юність перервала війна. Вона заставила дуже швидко дорослішати. Під час війни він працював слюсарем, кочегаром, помічником  машиніста паровоза.

    Постійно підвищував свій професійний  рівень і  в 60-х роках він  мав три права керування: паровозом, тепловозом і електровозом.

    Одружився Володимир Гончаров з Катериною Серафимівною Костяк. Вона також під  час війни  працювала  кочегаром паровоза. Дивно було, як така тендітна дівчина  вправно виконує таку важку чоловічу  роботу. Але тоді кожен намагався хоч чимось допомогти  Радянській Армії вигнати ворога з рідної  землі.

    Їх родина самовідданою працею внесла вагомий внесок у справу Великої Перемоги. Про це свідчать нагороди «За доблесный труд в Великой Отечественной  войне 1941-1945 гг.», «За  трудовую доблесть» і медалі ветерана труда.

    В 1961 році  вже з сином  Віктором  родина  приїхала до паровозного депо  станції «Каховка» Одеської залізної  дороги. До виходу на пенсію Володимир Петрович  працював  в  депо станції машиністом паровоза, тепловоза і машиністом-інструктором. Характерними рисами Володимира Петровича  Гончарова завжди були глибоке знання техніки, любов до праці, постійне підвищення свого професійного рівня, повага до  товаришів, принциповість і добропорядність.

    Син Віктор  після закінчення  школи  пішов по  слідах  батька та  дідів. Заочно закінчив Одеський технікум залізничного транспорту  по  спеціальності «технік-механік».

    Він почав свою  трудову  діяльність  на  залізниці помічником  машиніста паровоза, а після  закінчення курсів в  локомотивному депо  міста Миколаєв  працював  помічником  машиніста  тепловоза. Закінчив  курси   машиністів  при Одеській дорожній технічній школі, і став працювати машиністом тепловоза, а потім і машиністом–інструктором. Всі роки Віктор гідно  працював на рідній залізничній магістралі. Він перейняв всі кращі риси характеру, присутні у його батьків.

    Син Віктора Гончарова – Володимир закінчив  школу у 1986 році і відразу ж пішов працювати в Каховський підмінний пункт. Першу  спеціальність отримав в Одеській  дорожньо-технічній школі, одночасно заочно закінчив Одеський технікум залізничного транспорту. Так Володимир Вікторович  Гончаров отримав  омріяну професію – машиніст  тепловоза.

    Всім представникам династії Гончарових хочеться  виразити подяку  за віддану працю, побажати здоров’я  і успіхів в усьому».

    42 роки пропрацював на залізниці  ветеран війни  Кузьменко Василь Гурійович. Працював чесно, віддано, сумлінно, про що говорять численні подяки, похвальні листи та матеріальні нагороди.

    Народився 25.04.1924 року в с. Михайлівка Каховського району. На фронт пішов у 1943 році. Воював на Нікопольському плацдармі. Під Лепетихою був тяжко поранений, контужений. Після одужання продовжував воювати у  складі 8-ї гвардійської армії, в спеціальній частині по захисту сіл і міст від залишків фашистів. Приймав участь у боях за звільнення Будапешту, Праги. Перемогу зустрів у Берліні. Мав 16 урядових нагород. Серед них, медалі «За Відвагу», «За Перемогу над Німеччиною», «За звільнення Будапешту », «За звільнення Праги», орден «Вітчизняної війни».

    Після війни до 1947 року служив в Фінляндії при штабі 45-ої Армії. Демобілізувався 9 травня 1947 року. Повернувшись в рідне село Михайлівку, працював трактористом в колгоспі до 1952 року. З 1952 року 42 роки пропрацював на залізниці.

    Дорогі залізничники, таврійчани щиро вітають вас з професійним святом! Здоров’я, миру, добробуту вам і вашим родинам.

    Наталя Малинова, директор музею історії міста Таврійськ

     

     

    © 2020 Таврійська міська рада
    Адреса: 74900, Україна, Херсонська обл.,
    м.Таврійськ , вул. І.Франка, 29
    Робочий телефон: (05549) 7-33-81
    Факс: (05549) 7-42-14
    E-mail: tavrivikonkom@i.ua