Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів: 76-та річниця звільнення з нацистського пекла

    Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН з 1991 року 11 квітня у світі відзначається День визволення в’язнів фашистських концтаборів.

    Цю дату було встановлено в пам’ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору – Бухенвальд ( Буковий ліс). Саме 11 квітня 1945 року останній в’язень вийшов з його воріт із сумно відомим написом «Jedem das Seine» – «Кожному своє».

    На той час в таборі знаходилися декілька десятків тисяч ув’язнених із 18 країн Європи. В цьому жахливому місці за 9 років побувало близько 250 тисяч людей.

    В Бухенвальді загинули десятки тисяч невинних: їх вбивали камінням, різками, топили в багні, кастрували, нівечили, морили голодом. За оцінками, тут загинуло близько 50 000 людей. Переважно це були євреї та політичні в'язні, а також радянські військовополонені, цигани та гомосексуалісти. Заради медичних експериментів в Бухенвальді людей навмисне заражали вірусами.

    11 квітня 1945 року були звільнені в’язні фашистського концтабору «Дора», 22 квітня – «Заксенхаузена», 29 квітня – «Дахау», 30 квітня – «Равенсбрюка», потім тих, хто вцілів з «Освенцима» і «Майданека», «Маутхаузена» і «Штутгофа».

    За роки другої світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів чоловік, з них 5 мільйонів – громадяни Радянського Союзу. Загальне число загиблих у німецьких таборах перевищувало 12 мільйонів, багато з інтернованих до смерті піддавалися медичним експериментам.

    Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття нацистистських катівень. Біографії цих людей – справжні уроки мужності для молодого покоління.

    Загалом на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів. За визнанням самих есесівців, в'язень, тривалість життя якого в таборі складала менше року, приносив нацистам майже півтори тисячі рейхсмарок чистого прибутку.  

    Нацистське пекло не  обійшло таврійчан.  Мешканка Таврійська Марія Григорівна Мезенцева  пройшла  горнило  концтабору  у німецькому  місті Кассель.

    Влітку 1940 року поблизу Касселя  почав  діяти робітничий концтабір Брайтенау. В ньому  утримувались  звинувачені  в чомусь  робочі, політичні  в'язні та євреї. Протягом двомісячного утримування в таборі вирішувалась доля  арештантів. «Іноді з концтабору  арештантів  брали на роботу  німецькі бюргери. Починаючи з 1941-го, євреїв почали відправляли в табори  смерті. По суті, це була пересильна  в'язниця. В різні  роки в ній  утримувалось від 470 до  8 500 тисяч чоловік. Сьогодні на  території  бувшого концтабору відкрито меморіальний комплекс.

    Ті, хто  побували  в цьому   фашистському пеклі,  назавжди  намагаються  все  забути. Марія  Григорівна Мезенцева і сьогодні  не може без  сліз  згадувати знущання німців.

    Марія Григорівна народилась 30 липня 1921 року і зросла в трудовій  селянській родині села Нова Маячка. З теплотою згадує маму та  молодшу  сестричку. Майоріла юність, та все обірвала війна. Окупація. В 1942 році  під час облави її схопили і разом з іншими дівчатами та хлопцями вирвали з рідного дому, і  відправили  на  важкі роботи до  Німеччини.

    В концтаборі  жили, як каже, «під  нагайкою». Працювала на  заводі, нарізала  гайки для німецької техніки. Умови були такими нестерпними, що в'язні   втрачали по 15 кг на місяць. Знесилених добивали, визнавали слабоумними, стерилізували.

    Іноді з концтабору сильніших робітників брали на роботу  німецькі бюргери. Так радянський військовополонений Михайло Тихонович Мезенцев   потрапив на роботу до німця, що утримував магазин у місті. Михайло жив в концтаборі,  і після  переклички йшов на роботу до господаря. Працював  важко, та  все ж  харчування було краще,  ніж табірна  баланда. Доля його  не  бавила. Родом він  походив  з курського села Скородино. На початку  війни  був мобілізований до лав Червоної армії, під час оборонних боїв був  контужений і потрапив  до німецького полону. Не скорився, втік і  дійшов до рідного села. Але воно було вже окуповане німцями. Хлопця знову схопили  і відправили до концтабору. Він   бачив, як знесилювались від важкої  роботи та злиденної  їжі  молоді  і дужі  бранці. Знав, яка  доля  їх  чекала. Тож  коли  побачив знесилену Марійку,  серце стислося  від  жалю та  відчаю.  Вирішив  будь-що спасти тендітну дівчину. Приносив щодня щось їстівне, і підгодовував Марійку. Скоро відчув, що не може жити без її погляду, несмілої  посмішки.  Як життя  надає  паростку  силу  підіймати  бетонні плити, розсовувати   асфальт, прагнучи  сонця, так іх кохання перемогло  фашистську каторгу і надало молодим людям сили. 

    Американські війська звільняли Європу з Заходу. Радянська Армія  могутніми  ударами  громила  німців  зі  Сходу. Щоб  замести  сліди  знущань  над людьми,  німці  намагались  знищити  всі  докази – в'язнів  розстрілювали, а спеціальні  команди  з полонених спалювали трупи. Нелюди  вигадали, навіть, спеціальні  пристрої для   знищення трупів – пересувні крематорії та  кісткодробильні  машини.

    Михайло з Марією вирішили  втікати з табору. Вночі  втекли  і сховались в підвалах старовинного монастиря,  в тій частині, де зберігались  продуктові  припаси господаря.

    Переховувались два тижні до самого приходу американських військ. Потім  був довгий шлях додому. Вже в Україні справили скромне весілля. Михайла призвали в Радянську армію, і до 1948 року він ніс службу. 27 грудня 1945 року Марія народила доньку Валентину і чекала на чоловіка. Коли  він повернувся, поїхали  працювати  до  Кримського  села Роздольне. Михайло  працював  трактористом, Марія  виховувала  доньку.

    В 1951 році  в щасливої  родини  народився син Анатолій. Коли дітки  підросли, в 1953 році подружжя вирушило на  будівництво  Каховської  ГЕС, а потім Північно-Кримського каналу. Тут в Таврійську в одній із перших  будівель по вул. Івана Франка отримали житло, де промайнуло їх трудове  життя.

    Але доля посилала нові  випробовування. В 2013 році пішов з життя  Михайло Тихонович, потім не стало доньки  Валентини.

    Але син Анатолій, діти, онуки і правнуки не забувають  рідну матусю, бабусю і прабабусю Марію Григорівну. Вона  з  трепетом  торкається  старих  світлин, де вся родина  разом. Бо в її  люблячому  серці  всі  живі і разом.

    В 2016 році міський голова Таврійська Микола Різак та голова Ради ветеранів Надія  Чабан привітали жінку з 95-річчям.   

    Щороку музей історії міста Таврійськ та члени гуртка юних музеєзнавців, що діє на базі Ліцею №1 (директор Лілія Грішагіна) відвідують Марію Григорівну. Навіть зараз, в умовах карантину, діти не забули відвідати жінку-легенду. Дотримуючись карантинних вимог, вони принесли з собою гостинці, щиро побажали їй здоров’я і миру.

    Пройшла через концтабірне пекло в місті Брянськ ще одна мешканка Таврійська Анастасія Олексіївна Семчук. На той час їй було 5-6 років, але гіркі спогади врізались в пам'ять на все життя. В Таврійську вона мешкає недавно, але  швидко влилась в дружній колектив Ради ветеранів.

    Сьогодні Таврійська територіальна громада на чолі з міським головою Миколою Івановичем Різаком щиро вітає цих відважних жінок з визначним для них днем – 76-ю річницею визволення в’язнів нацистських концтаборів. Щиро бажаємо всім ветеранам міцного здоров’я, миру, турботи держави і  любові рідних.

     

    Наталя Малинова, директор музею історії міста Таврійськ

     

    © 2021 Таврійська міська рада
    Адреса: 74900, Україна, Херсонська обл.,
    м.Таврійськ , вул. І.Франка, 29
    Робочий телефон: (05549) 7-33-81
    Факс: (05549) 7-42-14
    E-mail: tavrivikonkom@i.ua